Не хочеться вірити, що цим бувальщинам через кілька місяців настане кругла історична дата 80 років. Це був період грандіозної Ленінської нової Економічної Політики (НЕП). Ішов п’ятий рік після закінчення першої світової війни, яка тягнулася з 1914 року по 1922 і так бездушно вимучила обездолені народи Європи та Азії. Учасником цих кривавих подій довелося бути і нашому батькові. Не знаю в який термін, але був мобілізований і сидів у славетних солдатських окопах. Чув не раз розповіді батьків, як писала мати на фронт, щоб дозволив  дома купити вітряка (вітрового млина), який продавався у с.Стара Рудня. Але дозволу на цю комерцію не було дано. Це був термін дореволюційного періоду, який нагадував людям, що гроші можуть пропасти. І 1917 рік став фактором того матеріального гніту і грабежу.Така доля спіткала наших батьків. І можна сказати, що було пограбовано не мало народу, який колись чесно трудився та складав копійку до копійки, щоб придбати щось потрібне для сім’ї. Наш капітал був скручений та покладений   у бляшану трубку, який зберігався десь на горищі аж до цього часу; розмір якого сягав приблизно 3-4 тисячі, а в переводі на землю, що продавалася на той час  30-40 десятин поліської землі або 30-40 робочих коней чи 100 дійних корів. На другому місці по ціні стояв кінь, як рушійна тягова сила у сільському господарстві.Така коротенька економічна формація стояла у ті далекі історичні часи.

Уже збудована нова хата, яка була тормозом цього обряду. І зимою на початку 1927 року звершилося весілля. Молодій уже настукало 22 роки. Молодий –  житель села Дзекунки, набагато старший від нареченої. На його голові на самій верхівці між  густими чорним волоссям трішки виблискувала маленька лисина. Він був із хазяйської родини. Ще будучи парубком збудував досить простору хату у своєму селі, щоб наречену відразу після весілля ввести  до свого рідного кубелечка.

Весілля було призначено, як і водилося у М’ясниці, це десь в лютому. 1927 рік – був нормальний морозець, сніжок. Добре пам’ятається грав невеличкий  духовий оркестр – це Капелла   Янчевських, які проживали не далеко від нашої хати. Але зима має свої права  і закони. Хоч новозбудована хатина мала не малі простори, але розмістити гостей та візитну молодь, стала не мала проблема. Було вирішено підключити далековатих родичів, що проживали на Пушкарях (наш хутір, який колись знаходився між Яблонним, Теньківкою та Ст. Руднею) – це родину Пашковських. Там для молоді було підготовлено страви та випивку перепону, які надав молодий під час зустрічі при вході в дім молодої. Говорили що молодий дав на перепон два відра горілки. Це щоб було все тихо та спокійно. Але не тут-то було. Колишні весілля славилися здебільше бійками між молоддю. Цілий морозний вечір на дворі була бійка між Яблонською та Теньківською молоддю. Сидячи на печі з дітьми я думав ”невже нема кому заспокоїти цю п’яну розбещену молодь?”. Сили були не рівні – село Теньківка втричі більше за Яблонне – звідси і результат. Але Яблонці озлоблені поразкою, вирішили помститися. Повернувшись у річушку Страшавку – там підібрали сховану обрізану гвинтівку. Зробивши засаду в кущах біля стежини, що вела до Пашковських, де Теньківські хлопці розпивали перепон молодого і переходили на весілля. Головний замах був спрямований на сильного Федьку Парамонова. І от ідуть двох  Петька  Кучинський  та Валер’ян Осіпов і раптом звучить оклик: “Хто іде?”, на що Петька крикнув: ”Петька” бандитам почулося “Федька”. Послідував постріл, Петька упав, а другий постріл поранив Валер’яна в голову, але куля зрикошетила і тільки злегка зачепила голову. Валер’ян доповз до сусідньої з нами хати. Туди забрали і мертвого Петьку та негайно дали знати батькові в Теньківці. Це був єдиний син самого багатого батька в селі, який негайно, не дивлячись на ніч, запряг коней та поїхав у Житомир за слідчим з собакою. Приблизно біля першої години дня слідчий з собакою був на місці. Зібрали усіх гостей, вишикували та віднайшли вбивць. Ними виявилися Яблонські хлопці – Рацилевич Болісь та брат Кароль і насильно узятий сусід Цалко Стах.

Тоді Янушівці оточили хату, винайшли схованого у хаті Яблонця – сина самого багатого батька –  Башинського Петра, побили до півсмерті і пустили голого та босого на мороз, а до першої сільської хати було десь метрів з 600-700. В травні місяці цей багатий батько похоронив свого 27-ми літнього сина на Яблонському цвинтарі.

Виїзна сесія народного суду  засудила винуватого Боліська до 3-х років, Кароля до 1,5 років, а Цалка С. виправдав, як насильно мобілізованого. 
Добре пам’ятаю, як через півтора року обидва вбивць повернулися додому. Звільнені були по якійсь амністії. По дорозі з Житомира зайшли до нас і показували ноги, які були покусані клопами, що водилися в тюрмі. Всі послідуючі роки аж до розкуркулення та висилки в Сибір Башинський дорікав батьку за те, що на весіллі загинув його синок.

Не думав, але в оправдання Батя, мушу конкретизувати цей фактор лінчування (мученицької смерті) живої, ні в чому не винної людини. Почувши про те, що Петька Кучинський убитий усі Теньківські хлопці  кинулися до хати де проходило весілля, оточили з криками: ”Всіх переріжемо, усіх переб’ємо!”. Яблонці ще зарання повтікали, а один Башинський не встиг. Тоді Батя вирішив його приховати у хаті, місце схованки було обрано розумно і там би його ніхто не знайшов. Але без зради майже ніяка операція не буває. Зрадником виявилась сусідка – стара діва – Фекла Почаржельська, яка вказала місце де лежав закиданий постільною приналежністю та одежею один Яблонський хлопець. Між величезною печею та стіною стояв дерев’яний полик, який служив для малих дітей спальнею .Там у головах і був прихований Башинський. Піч була такою величезною, що помістилось би там десятків з два малих та великих людей. Знайшовши Башинського почали його бити орчиками, палками, дишлями на очах у всіх людей, які знаходилися на печі.  Це лінчування продовжувалося десь доброї півгодини, а коли він упав на бік, покинули, але пообіцяли повернутися та добити. Змучені глядачі, що сиділи на печі уже стали проситися в туалет, а напівживого хлопця дозволили перенести в другу кімнату. Тоді батько таємно вийшов на двір, витягнув із вікна шибку і випустив бідолаху, який напівроздягнутий добіг до Сичевських і там врятувався.

Під час трагічних знущань над невинною людиною я сидів на руках у двоюрідної сестри Валі, а та у макітрі з макароном, що стояла у самому куточку на печі, серед доброго півтора десятка дітей. На другий день коли йшов пошук винуватців, добре пам’ятаю як я вилазив на стіл і спостерігав, як стояла вишикувана міліцією шеренга людей для слідчого собаки.

Так закінчилося дане весілля в умовах догниваючого капіталістичного ладу, на який уже наступав новий Марксистсько-Ленінський Новий прогресивний народний устрій (Неп).

Поступово почали діяти нові демократичні закони, які були направлені на захист вистражданого віками трудового народу. Уже через  пару років Росія була завалена хлібом, м’ясом, молоком. Булочка ціною в одну копійку з проблемою могла бути з’їдена школярем. Харчова продукція стала дешевою, а селянин завалив країну продуктами харчування на тривалий період. Але час Нової економічної політики закінчився. Уже в 1930 році почався Сталінський план побудови соціалізму. Заможні селяни були об’явлені “кулаками” і підлягали виселенню в Сибір, а на їхніх базах повинні стати колгоспні господарства. В селі Яблонному були об’явлені такі куркульські селяни: Башинський Петро, Башинський Франц, Бабінський Кароль – це господарство мого діда  Заінчковського Йосипа. Коли дід 1927 року помер, то дядина встигла знайти собі приємника; Заінчковський Домінік – небіж діда; Гонгало Петро та ще один німець у якого був розкішний дім критий жерстю – це була єдина така споруда на ціле село.

Усі селяни зі своїми сім’ями повинні були покинути свої господарства для колгоспу та відправитися на Сибір з ручною клажею. Володарем цих покинутих господарств були призначені “Комензани” – це комітет мало заможних селян, а в перекладі це ледарі, п’янички, різні босяки... Через короткий час усе добро тих вигнанців було пропито, прочайновано і на цю нову форму економіки накотився великий голод. Немало цих нових господарів найшли собі місце на новому цвинтарі у селі Яблонному.

Усі державні закони були направленні на фанатичну підтримку, захист цього нового державного розпорядку. Я уже десь раніше писав, як Рацилевич Болісь та Кароль прийшли на сільський схід і були вигнані комензаном за двері. По закінченню цих зборів комензану Болесті Івану при виході дали ляпаса, за це виїзна сесія засудила Болеся до розстрілу, а Кароля – на  10 років тюрми в Сибірі.

Через кілька років Кароль повернувся, оженився в селі Дзекунка і там доживав свої довгі роки в невеличкій сім’ї. Болесь був засуджений без права листування та повернення на батьківщину (Україну) так і дожив свій вік десь там на Сибірі. А розстріл був замінений на довічне ув’язнення. Допоміг у цьому старший брат Станіслав, який мав якусь грамоту та працював секретарем у Сільській раді, але говорили, що допомогло у цій справі і батькове золото.
Оскільки дідів двір знаходився у самому центрі, то й базову контору поселили на його дворі. Тут влаштували і кухню, готовили обіди робочим колгоспу. Ми літом частенько бігали туди подивитися як проходить обід, чим годують цих патріотів нового соціалістичного строю. Пам’ятаю на кухні було багато мух. Кухня була озвучена цим мушиним дзижчанням. Усі стіни були обліплені мухотою, а мимо проходячим людям засліплювали очі, ті хто сидів за обідом мав змогу сповна насолодитися присутністю мух на своєму кухонному посуді. Страшний хаос панував у дворі, де знаходилася жива тварина. Наявність хлівів для тварин, що була у діда, не могла забезпечити усіх тварин покрівлею, які були зігнані від усіх розкуркулених жителів села.

Усім були вказані дати відправки з якимось конвоєм. Ні хто не мав права щось продати чи подарувати родичам. Не знаю яку потрібно було мати силу волі, щоб пережити цю страшну трагедію. Віками люди трудилися, збивали грош до гроша під державними законами недоторканності до народної власності. І раптом нова політика пограбувала нещасний народ та позбавила своєї Батьківщини...

І так, ліквідація кулака як класу, як політичного ворога народу; так за що ж цей працьовитий народ повинен нести таку, подібну смерті, кару? Він сам трудився не покладаючи рук та давав матеріальну підтримку вільному селянському люду, чесно платив кожному за роботу, і так мільйони людей мали можливість кормити свої сім’ї і розмножувати людський рід у своїй країні. Так жорстоко і бездушно розправлялась сталінська влада з передовим прошарком суспільства і привела багато стражденний народ до великого голоду і смерті мільйонів своїх працьовитих людей.
Це була весна 1930 року. Кулацькі сім’ї відправили в висилку , а власниками їхнього нажитого добра назначили із комензанського активу передовиків. Для цих патріотів суспільства почалося нове царство. П’янки, розгули, саботаж, деспотизм процвітав по усій країні. За пощочину, Рацилевичів засудили до розстрілу. Ніхто не мав права навіть „пискнути”...
Лозунг – „Всё для колхоза!”. Землі залишившихся селян відбирали для колгоспного масиву. А взамін наділяли десь у стороні. Селянин міг користуватися землею що біля своєї хати, тільки для невеличкого огороду і садка, а решту засівали колгоспи.
Колгоспний рух набирав все більшої сили. Селяни одноосібники придушувались усякими застрашеннями, визивались систематично у сільську раду, де цих людей мучили для того, щоб вони подавали заяви на вступ до колгоспу. Але той хаос, що панував у цих господарствах мав більше сили і відлякував людей від такого життя, що панувало у тодішніх колгоспах.
Із 22-х господарств що жили на нашому хуторі – Пушкар, у колгоспі були тільки три двори. Всі інші жили одноосібно. Жертвою великого голоду стали тільки 2-3 людини, та й то по волі власного стану здоров’я.

Великим більмом у колгоспному русі стало середняцьке господарство Заінчковського Міхала, яке складалось із 2-3-х коней, 3-х дійних корів, молодняку, кошари свиней, овечок, гусей, качок. Наклали якесь „тверде завдання” – здати для держави одну тону хліба, а то в противному випадку буде застосована „Красная метла”. Так і було. Заграбили 12 центнерів схованого хліба, одну корову і кабана. Врятувало від голодної смерті дев’яти душну родину – картопля, невіяний льон, що був на горі хати, овочі, молоко, риба зі свого ставка та з річки Тенька. Весною 1933 року жалівши діток Батя став недоїдати і почали пухнути ноги. Але дізнавшись про це старша сестра Марценя, яка жила у Яблонному довго вела  з ним бесіду і насварила, то й  по волі лихо почало відступати.

Я не можу зараз уявити яку потрібно було мати силу волі, щоб пережити цю страшну картину наступаючої голодної смерті такої великої родини. Грабителі були безпощадні та бездушні. Усе зерно що було у мішках забирали на підводи, а потім стали висипати з діжок і ящиків. Старша сестра Льоня вилізла на діжку де було зерно і стала плакати, молитися щоб залишили хоч цю каплю, але не дивлячись ні на що, неї зіпхнули з діжки, а зерно висипали в мішок і заграбили. В цей трагічний момент я був в школі, навчався у 4-му класі в с.Теньківці, коли я прийшов, то грабіжники вже поїхали. Який страшенний сімейний плач, скільки він забирає у людини здоров’я? Це був жовтень чи листопад 1932 року тоді була довга і холодна зима.

Крім своїх дев’яти, майже дорослих душ довелося ще й рятувати від голодної смерті дочку 8 років маминого брата Цилестина. Дядько жив бідненько був розумний, але дуже тихий,  спокійний та добрий. На основі недоїдання згодом захворів та помер. Залишилося двоє діток старший хлопець, який втік із дому і якось врятувався від голодної смерті, а дівчину довелося забрати нам на цілу зиму та кормити до нового врожаю. Згодом  їх мати також відійшла від  цього світу та зустрілася з чоловіком. Їх бідненька хатина стала пусткою та розсунулася. Крім цього там у Павловці жила мамина менша сестра Марценя. Була заміжня мала двійко дівчаток, їх батько ще до голоду захворів на легені та помер в свої могутні молоді роки. Тітка Марценя під час голоду виїхала в іншу область і там похоронила обидві дочки, а згодом повернулася до своїх голих та голодних стін. Пришвартувалася до нашої сім’ї, десь добула 1,5-2 пуди картоплі і перезимувала у нас, не дивлячись що сім’я була до краю змучена голодовкою. І врятувалась під Божим Духом, великим розумом та працею високо набожних батьків.

1933 рік видався надзвичайно мокрим. Дощі падали ще з весни та протягом усього літа. Води було так багато, що наша річушка Тенька не входила у русло, а була як під весняним паводком ціле літо. Риби розвелося дуже багато і це дало не малу підмогу окружному люду. Мені сплели з лози хобошку шириною сантиметрів 80 і я майже кожен день ходив на промисел. Розлив річки був майже постійний де до самого берега пришвартовувався різне сміття, а під ним ховалася маленька риба від хижаків, яка і попадала мені в хобошку (в’юн, карась, щучка, линок). І кожного разу із сміття виловлювалася якась здобич.  Так метрів 200-300 і наповнював торбу, яка врізалася своєю мотузкою мені в плечі. Це була велика підмога для всієї родини голодної весни 1933 року.
Ця температурне перевантаження дало про себе знати. Уже 1934 року сформувався серйозний діагноз – ревматизм ніг. Але ліки віднайшлися у нас вдома. Станіслав оженився та пішов у хату де пройшов великий голод – пустка. Забрав кілька вуликів із бджолами і залишив кілька мені. Мені довелося не маючи ніякого досвіду займатися бджільництвом. За один збір рою чи качки меду мене могло ужалити кілька десятків бджіл і це не свідомо вилікувало мені ревматизм. Батя мав хронічну алергію від укусу бджоли і тому міг тільки спостерігати за мною з хати, через вікно.
Величезну допомогу в у спасінні родини пограбованої „Красною Мітлою” надав старший брат Станіслав. Золоті руки та великий розум творили чудові результати. Він робив класні музикальні інструменти – балалайки, мандоліни на продаж. Не було відбою від замовлень. Сам грав слабенько, а творив чудові екземпляри. Робив казкові пудельця для табаку курцям. Ремонтував годинники, гармошки і т.д. закінчив курси секретарів сільських рад, але середняк не міг там працювати, тільки бідняк.

Багато читав, писав людям довідки десь на виїзд чи на роботу, підробляв штампи та печаті. Головною та самою доходною справою була професія каменяра-муляра. Робив по проекту сушарку льону у колгоспі, а був підсобником, замішував глей та підносив матеріали. Платили нам трудоднями. Виробляв він  чудові металеві предмети, ножі кишенькові та бритви для гоління. Підібрав спеціальну сталь і мав успіх в продажі своїх виробів. Не можна забути, як у тяжкий період весни 1933 року він десь у німців зробив велику пічну роботу, а в оплату приніс якісь срібні предмети: часи, ложки, вилки. Все відправлено у Нов.-Волинський Турксін і привіз за те багато крупи, що послужило усій родині не малою підмогою у харчуванні.
Старший братко Юзеф усю голодовку відслужив у красній армії в самому Києві. А потім спеціалізувався на механізатора та пропрацював по цій спеціалізації до  кінця своїх днів.

Станіслав ще з молоду  став хворіти на шлунок. Лікувався домашніми травами. У колгосп не вступав по своєму стану здоров’я. В 1937 році зробив у Житомирі операцію, приїхав до дому  в січні 1937 році. Відразу був викликаний у Сільську раду та відправлений в район для допиту і пішов “добровільно” на Віки... Звідти дав вісточку, що на очну ставку брехні ставав Суховецький Веліслав з Яблонного – людоїд багатьох. Дружина як і всі репресовані була вислана за межі області і більше в Яблонне не поверталася.

Наша родина вступила у колгосп весною 1934 року. Здали коней,  увесь господарський реманент, яким оброблялась уся земля. Усі дівчата стали добре працювати і щось там отримали за ту комуністичну працю. Батя був зайнятий у будівельній бригаді та користувався званням великого і єдиного в своєму роді стельмаха, робота якого була на великій повазі. По закінченні Поліянівської неповної середньої школи, по протекції друга Остринського І., я відправився у Житомир 1936 року куди він із родиною раніше виїхав і уже працював на мебельній фабриці. Ціль: в день працювати, а вечором навчатися у вечірній школі. Усе йшло по плану, уже здобув спеціальність столяра 4-5 розряду. Заробляв у місяць по 200 рублів. Трудився по 6 годин, я неповнолітній, а отримував за 8 годин. За дві години  доплачували, як неповнолітньому. Та всі плани рухнули під Сталінським „сапогом”.
6 листопада 1937року прийшлось розпрощатися з коханим Ojcem.

Це була субота, і я приїхав додому. Побіг у село, де вже закінчувавсь черговий забір, десь 15-20 чоловік готувались на підводи і їх відвозили у район.
Я прибіг додому і розповів що твориться у селі. Юзеф також приїхав з с.Броники, де він працював механіком. Не дивлячись на мої попередження і прохання Батя категорично відмовився піти й десь переховатись у рідні цю страшну епопею. „А що я кому поганого зробив” – казав він. Через якийсь короткий час з’явивсь голова колгоспу і сказав узяти паспорта з собою і відправитися у сільську раду для перевірки. Я ще побіг у село і побачив як всіх посадили на підводи і повезли у Пулини. Це була остання прощальна мить.Після того по великому проханні мами та дівчат, мені знову прийшлось розпрощатись з моїм улюбленим Житомиром та керувати домашнім господарством і трудитись у колгоспі і селі.

На брехливі очні ставки часто їздили в район Суховецький Велісь, Цалко Віталько, Сичевський Франьон. Перші два викрутились у війну та ще довго дихали нашим святим повітрям, а Франьон десь пропав, як поганий собака, у період війни і не вернувсь у село. За моїми спостереженнями саме Франьон ставав на брехливу очну ставку нашому Татові. Він деякий час був бригадиром у колгоспі і до мене відносивсь якось із презирством. Це його мучила якась там ще собача совість, яка дала зрозуміти що цей найближчий „сусідушка” відправив на смерть такого чесного, набожного, благородного трудягу, який створив та виховав таку славну багатодітну сім’ю.

Ще до репресій, також була висилка сімей які не вступали в колгоспи. Під цю підлу антинародну місію в 1934 році попала і старша сестра Юзефа, яка була замужем за Рацилевичем Августином. Там на висилці і репресували чоловіка. А Юзефа повернулась з висилки з сином Фраником і доживала в Соколові до 81-го року.

Ще „краща” доля спіткала саму старшу сестру – Стасю. Це та в якої на весіллі в 1927 році доля відправила на той світ ні в чому не винних двох хлопців: Кучинського і Башинського, які прийшли привітати молодих та побажати доброї сімейної долі...
Молодий ще за парубоцтва збудував гарну хатину, мав кілька десятин землі в с.Дзікунці (Яворівці), де господарював і в колгосп не вступав. І от прийшов 1935 рік “мандрівка” в іншу область. Вирішив їхати кіньми та жити по циганському образу існування. Уже було двоє дівчат і замість господарювання на землі довелося мучити усю родину на колесах. Зупинився у Вінницькій області і там дочекався 1937 року. Тут уже Сталінський режим українського народу  розправився по своєму, як і з багатьма тисячами  поляків, українців, німців. У 1938 році сім’я якось добралася до свого села і сама мама доглянула  трьох дівчаток   та дожила до 74 років. У селі Слобідка на цвинтарі майорить чорний гранітний пам’ятник іменований Свінціцьким Юзефу та Станіславу поставлений дітками та зятем Больком по моєму прикладу.